Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку — Надія Вегера-Предченко.
МОЯ КРАЇНА (1)
Стаю перед тобою на коліна,
Своїх дочірніх не соромлюсь сліз.
Моя країно, рідна Україно, —
Край сонця, що легендами поріс.
Блакить твоїх небес у серці в мене,
В душі палає сяйво твоїх зір.
Прозорі ранки й вечори черлені
Квітують сонцем, злу наперекір.
Я народилась піснею твоєю,
Я відродилась, мов забутий шлях.
Я дихала пахучою ріллею,
Купалася в закоханих дощах.
В твоєї долі – ріки тихоплинні
Й бурхливих водограїв перебій,
Багряно-ніжні кетяги калини
Й осінній смуток сивої верби.
В мені – твоя любов, свята зернина,
Що множиться із серця в колосках.
…Моя країна, рідна Україна,
Благословенна Богом у віках.
ДЖЕРЕЛЬЦЕ БАТЬКІВСЬКОГО ПОЛЯ (2)
Моє життя – струмочок невгамовний,–
Тече у світ з-під тихої гори,
З долонь цілющих батьківського дому,
З чарівних снів дитячої пори,
Де татів сад преповен яблук спілих
І чорнобривці мамині в садку…
Моє джерельце там черпає силу,
Щоб перелитись з потічка в ріку.
Й біжить собі, — то об каміння б’ється,
То падає з стрімкої висоти,
То поміж гір, неначе стрічка, в’ється, —
Долає час, загати і мости.
А все тому, що свій бере початок
Із чистого земного джерела,
Що рине в світ від батьківської хати,
Де повно світла, щастя і тепла.
Там пахли матіола із любистком
Й снували садом чарівні казки.
А навкруг хати, мов разок намиста,
Мостили густо гнізда ластівки
І всеньке літо човником снували,
Неначе землю гладили крильми…
І все довкола гірко сумувало,
Коли летіли птахи від зими.
А в холоднечу хата все чекала,
Ховала гнізда в затишку своїм,
І вірила, як мати, виглядала,
Що ластівки прилинуть в рідний дім.
Приходив час і птахи повертали, —
Чомусь завжди з’являлись уночі.
А вранці всі простори щебетали,
Весні і людям радість несучи.
Ми так раділи цим маленьким дивом,
Яке несло на крильцях теплу пору.
І яр був повен гомоном щасливим,
Дитячим сміхом й шумом осокорів.
…Біжить життям ріка моєї долі,
Я ж від намулу бережу, як світ,
Святе джерельце батьківського поля,
Що силою наповнює мій рід.
ПОЧИНАЄТЬСЯ ВСЕ З ЛЮБОВІ (3)
Починається все з любові:
Пісня, гроно важке між віт…
Без любові – пусті розмови,
І не квітка, а пустоцвіт.
Без любові у цьому світі
Ми – лиш пил на терезах літ.
Бо для того, щоб в світі жити,
Нам потрібно любити світ.
ПРОРОЦТВА (4)
А вірші я пишу не ради слави, –
Потребу, ніби дихать, маю в тім.
Портрети слів кладу в душі оправу
І прикрашаю тим любові дім.
Або ж візьму тихенько і посію
Зернятка слів – рядочок до рядка.
А там, дивись, чиясь і зійде мрія,
Зросте й розквітне так,що й не чекав.
Й рядочки ті – пророцтва самобутні,
Що відкривають кожному своє.
Я віршем проектую лиш майбутнє,
Розказуючи вам про те, що є.
СВІТАНОК (5)
Ви чуєте? Народжується день
У несміливім вітру шепотінні,
В листочків полохливому тремтінні,
У перших нотах щебетів-пісень.
Ви бачите? Вже тріснув небосхил,
Намалювавши шпарочку-віконце.
Народжуватись з нього буде сонце,
Закутавши в рожеві ризи рай.
І ніби дивна сила воскреша
Так вільно й легко, без вагань, без міри
Земну Любов, святу Надію й Віру.
І в котрий раз відродиться душа.
СПАДОК (6)
Праотчий заповіт,
Нескорена надія,
Колиска вільних мрій
Під зоряним крилом.
Крізь тернохащі літ,
Крізь часу буревії
Несу я спадок свій
З осяяним чолом.
Спіткнутися – не гріх,
Болючіше – упасти,
Страшніше – не звестись,
Мужніш – на ноги стать.
На всіх шляхах своїх
Лишаю віхи щастя.
Хто слідом буде йти, –
Щоб не прийшлось блукать.
ХТО ТИ Є? (7)
Ти не забув, мій брате, хто ти є?
Землі якої син, якого роду?
Глянь, сонце правди з мороку встає
Над змореним чолом мого народу.
Немало ти терпів наругу й біль…
Вставай! Вже досить муляти коліна.
Своє майбутнє віддає тобі
Сьогодні рідна мати – Україна.
Не раз тебе корити та гнобить
І яничари йшли, і янучари.
Та тільки сонце волі у блакить
Щораз здіймалось, розігнавши хмари.
Народе мій! Ти завжди був! Ти – є!
І, слава Богу, знаю – будеш вічно!
Глянь, сонце віри з мороку встає,
Як символ щастя, – вільно і велично.
Я ЛЮБЛЮ (8)
Я люблю це життя,
У якому цвіте синє небо.
Я це небо люблю,
Де квітують і сонце й зірки.
Я вклоняюсь стежкам,
Що ведуть, як і завше, до тебе
Крізь пустелю років,
Крізь століття і, навіть, віки.
Доки в світі моїм
Твого серця зоря пломеніє,
Доти буду життям
На те сяйво крізь вічність іти.
Найвеличнішим даром
Нестиму тобі свою мрію, –
Лиш любов’ю своєю
Мій шлях освяти й освіти.
Птахом нового дня
Зринеш ти над прокляття й руїни.
Це пророцтво моє
Твій народ від зневіри спасе.
Вічно суща й свята,
Нездоланна моя Україно,
Від коріння твого
Моє дерево крону несе.
*************************************************
Літературний Фестиваль-конкурс
">
Сповіщення: Літературний конкурс «Моя країна Небувалих звірів : Сад Любові та Радості»-2014 | ЗОЛОТА ЛІРА