Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку – Оксана Мороз.
Відеоальманах “Смак життя”.
Колыбельная (песня) (1)
Оле Лукойе – маленький гном.
Оле Лукойе идет в каждый дом:
Только опустится вечер в избе –
Оле Лукойе придет и к тебе…
Оле Лукойе придет посмотреть,
Сколько окошек осталось гореть.
Оле Лукойе придет; за кровать
Станет: прекрасные сны навевать;
Зонтик раскроет, повертит в руках,
Той стороной повернет, что в цветах…
Глазки закрой, спи, мой малыш!
Там, за рекою заснул уж камыш…
Спи, мой хороший – Оле прийдет:
Только заснешь ты – в спальню зайдет,
Станет кровать твою тихо качать…
Спи, мой малыш… Спать, спать, спать…
апрель 1984 г.
Мавка я (2)
Мавкою з зеленими очима,
У запасці з куги й верболозу,
З місячнім серпанком за плечима
Я заходжу у серпневі роси:
Там свої невидимії сльози
По траві, мов перли, розсипаю,
Смак життя із терпким смаком болю
Відчуваю, ходячи по них…
24.08.1996 р.
Ворони та хороми (3)
«Кар-кар-карколомний зліт!», –
Гнівують гави, стримуючи літ.
«Проспа-спа-спали!», – десь сичать гадюки.
«Під-ри-ри-риєм!», – свині із багнюки.
«Огов-гов-говтатися має!», –
То вороги посібників скликають,
Мазуриків, завидників і зайд,
Що мали шанс, та до висот їм – зась!
Вороні в піднебессі не бувати,
Орлові не літати в низині…
Не спинять душу ятери фемін
Й завидники, яким – внизу кульгати!..
08.12.1995 р.
Душа слабка… (4)
Душа слабка тендітні паростки пуска
І червня легко так торкається рука…
Холодні роси впали післядощові
На кволе серце, що ховалось у траві,
Зболіле серце, що не рветься, не щемить,
А тільки тугою напружено дзвенить,
До згадки згадку прикладаючи, живе, –
Лиш обірве в негоди пасмо дощове.
03.06.1996 р.
Кожному – своє… (5)
Безліч світів… Безліч істот,
Зблизька і здалека; кожний – в собі.
Кожний в собі містить народ,
Чи його волею є у собі.
Є і недолюди: все їм дарма;
Хтось їх веде, хтось – кидає під тин;
В кожному, в жодному світла – нема,
То ненароджені душі… Амінь…
25-26.08.1996 р.
Осінь у Старій Гуті… (6)
Горнучи в саван туманів пізнєє літо,
Осінь навшпиньках ввійшла листопадом…
Ночі схолоджено, трави росою прибито,
Падає сонце у яблунь верхівки над садом…
Ніч старцювата колише ряднину зорі,
Місяця скибка тримає сувої
Стариць Улиці-ріки, де ховаються зорі;
Сіпає ремеза вітер гніздо на вербі…
З Брянських лісів потягнулись ключі
Тих журавлів, що до строку – у вирій…
Сухо. Лісові пожежі спинились,
З Гути потому – ранкові грибні збирачі…
6-8.09.2002 р.
У вирій… (7)
Прокажу в спину вітру печалі
Я пошепки, чи прокричу…
Зачерствіють слова в небі із кумачу,
Заніміють слова в лебединім ячанні…
Там, де літо повинно піти до світання,
Там, де осінь за вітром пуска свої коси
Море прийняло зграї птахів стоголосі,
Що у вирій з собою забирають кохання…
16-17.09.2007 р.
Художник и муза… (8)
Льдистый берег, сонный город,
Стон прибрежных ив…
Мир потерян, сон расколот –
Ждёшь, недолюбив…
Хлопнет дверца, мир наполнив
Магией судьбы:
Дикий, верный, ТВОЙ – в исподнем, –
Не дыша, войди!..
Тощий, маленький, безумный,
Кистью – в холст: пора…
«Лунный кот», твой шаг бесшумный –
В раме, до утра…
28.08.2002 г.
Болгарская легенда об аметистах (9)
У неба в гостях, где Марица
Течёт по стланцам быстро
В родоповских пещерах
Есть камни – аметисты…
В трепете влажных зарослей
Нежные лани скрываються,
Дикие вепри – в своих трясинах,
Пташки взмывают к небу синему…
Бродит у Марицы тихо Земфира,
В воду глядит и, не в силах справиться
Со слезами, бросает венок постылый:
Уносит его к пещере Славице…
Манджу отдали старигану в заручины,
Выбрали побашина и помайчину…
Плачет двойка в ущелье под кручей,
Слёзы сбирает в варту…
Красив и статен Христо, вторым он сыном был:
Серебряные серьги в ушах своих носил;
А момче небогатый был вовсе человек:
Имел всего лишь ризу, и гашты, и илек…
Лишь Христо Земфира любила…
Из трепета нежных зарослей
Девойка в слезах скрывается,
И лишь аметистових слёз наниз
Христо нашёл в пещере Славице…
30.10.2003 г.
Місце традицій в житті птахів… (10)
Дощами літо почалося…
Із липами квітнуть акації:
Пора медозбору без запахів –
Дощами літо зачастило…
Прикметами нехтують збитими
Стрижі, на крижах гасають
Повище селючок-ластівок,
Рабинь переддощових традицій…
І кожний вечір згасає
Червоним, а чорним – згорнеться,
І мчать горні коні, гуркочучи, –
Покрилово дань збирають…
Знесуть до музею вранці їх –
Не варті помсти такої…
Черговий опудала зробить:
Літо набрало оберти…
На деці почеплені поруч;
Не вище, не нижче – на одній;
Під пір’ям – залізні обручі,
Крила стрімкії розгорнуть.
Відмінності – в кольорі очних
Скелець: ретельним – брунатнії,
Акробатам безжурним – чорні;
І мовою мертвою – епітафії…
03.06.2002 р.
Іду до Хортиці… (25)
Іду вклонитись, Хортице, тобі…
І знов – в обіймах бабиного літа:
Тут золотаві верби у журбі
А глід і груші – у багрянім світлі
І з нову чути кличнеє «курли…»,
Як шелестять козулі в очереті,
Фазанка стріпне крилами на злеті,
Або – як «глечики» на дно лягли…
Тут в’ялі трави пахнуть на журбу,
На дощ кричать малі очеретянки
І марить пугач поночі: «Пу-гу!»
Там, де горіхи падають на ганки…
Ти знов стоїш у загадковій тиші,
Прийнявши і редути, і вали…
Лиш сивим мохом вкрились попелища –
Сучасні паші груди розтяли…
За всіх часів ти маєш інший вимір:
Козацька миска варить кулеші,
З волхвами розмовляє Володимир
І палять трут кремезні гармаші,
Совута видивляється чужинців –
Йому Перун примариться в імлі:
Залишились від ляхів та ординців
Шаблі в яругах і списи малі.
Барвисте листя стелиться до ніг…
Іду, де скіфські баби кам’янії:
Вклоняюсь, український оберіг,
Прадавня Хортице, колиска і надія…
03.10.1995 р.
***********************************************
Літературний Фестиваль-конкурс
">