Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку — Ольга Дживаго
з відеоальманахом “Барви життя” (відеоролик на Ютьюбі).
Люблю Україну (1)
Люблю Україну, всім серцем люблю,
Поля її щедрі безкраї!
Країна моя, у душу мою,
Очима Небес зазирає…
Ті Очі вдивляються в душу твою,
Ти чуєш? Ти це відчуваєш?!
Коли ллється кров на чорну ріллю,
Коли як чужий Україну вбиваєш!
Ті Очі вдивляються в душі людей
І сльози дощами все падають з неба,
Знайдемо натхнення для кращих ідей!
Ти вір, а душею кривити не треба!
Ні ти не соромся своїх почуттів,
Як любиш-кохай до нестями!
Як плачеться – плач, кричиться – кричи!
Не грай лиш людськими життями!
Люби Україну, всім серцем кохай,
І щастям майбутнє, як сонцем, – засяє,
Ти рідну, єдину – оберігай! І стане Вона тобі Раєм!
Серце Країни (2)
Сонце червоне на небосхилі,
Мов лави потоки-сонячні хвилі!
Вітру шаленого сильні пориви
зрошують краплями спраглії ниви.
Хтось стигле колосся зірве руками,
Для любої серцю-рідної мами…
Там маки червоні і поле зелене,
Високе, глибоке й таке нескінченне,
Синєє небо над тими полями,
А далі десь зведено вежі і храми,
Руками народу, що має Надію,
Вона крізь століття як вогник жевріє,
у Серці Країни яку хтось ще любить,
А хтось не заплаче, якщо і загубить,
у Серці Великім, палає, що ніжним,
вогнем, до дітей невинних і грішних.
А може це ти? (3)
Вікна брудні стареньких трамваїв,
Люди несуть почуття у пакунках,
А губи мої ще теплі,
Від ранніх твоїх поцілунків.
І ще кошеня муркоче,
Маленьке таке і біле.
Там в серці моїм дівочім.
А може це ти даєш мені крила?
Великі такі і світлі, що срібнії
Тіні кидають на місто,
А може це ти мені подаруєш,
З років щасливе намисто…
Після зливи (4)
Я не згадаю про вчорашнє,
Згадаю ж істину одвічну.
Я подивлюсь по ящику «дві башні»,
А потім вийду на зустрічну.
Ти не подумай щось погане,
Я ж на зустрічну йду до тебе.
Вже дощ шматує листя рване,
І за гріхи людей ридає Небо…
Водою змиє всі гріхи минулі,
Під зливою ми будемо цілуватись,
Все стихне, ані вітру, ані свисту кулі,
Веселкою нам Небо стане посміхатись!
Бути (5)
Нестримній осені вже падати пожовклим листям,
В калюж дзеркалах пропливати хмарам,
вже холод малювати, часу кистям,
Политими дощами бути фарам.
Комусь нарешті вже чекати не даремно,
Самотньо дивлячись на тишу в рамі,
Тоді, коли ще буде темно,
Натхнення муза
з’явиться в мистецтва храмі!
Мені ж закоханою бути в тебе!
Такого справжнього,
з такими почуттями!
Пірнати у глибоке небо,
Нестримних хвиль, що вже між нами!
В очі твої… (6)
Ні, сонця мені не дістати,
зірок не дістати, й не треба!
Я буду у очі твої зазирати –
Глибокі мов море, бездонні мов небо!
Всі ночі і дні, що лиш наші,
Не зможу забути – назавжди,
І глибоко в серці я все ж відчуваю,
Знай всі почуття наші справжні!
Не справжня омана, і попіл,
Мостів у минуле, які досі тліли,
Розвіє примари, майбутнього вітер,
Я знаю, коханий, він дасть тобі крила!
На березі буду чекати,
Я мій ясноокий на тебе,
А потім в очах твоїх буду тонути,
Чи може літати? Вони ж наче небо…
Я – Украина! (7)
Живет в моем сердце Надежда,
Когда в моем Мире война,
Я верю в Любовь, как и прежде,
И пью свою чашу до дна.
Часы убегают не молча,
В Раю разоренном, ударами градов,
Твой дружеский взгляд слишком волчий,
О, гость мой нежданный, гостинцев не надо!
Ты хочешь помочь мне ослепнуть,
Моим сыновьям, за мзду и надежду,
Ты баснями кормишь из черствого хлеба,
А я посыпаю все пеплом одежды…
Втоптать меня в грязь – не надейся!
Я свой райский сад взращу и отстрою,
Ты хочешь потехи – так выпей, посмейся,
Но помни – ты не Одиссей, я – не Троя!
Ты пьешь мою кровь? Захлебнись же!
Предательски, подло стреляешь мне в спину?!
Ты празднуешь рано, двуликая Русь,
Я непобедима, ведь Я – Украина!!!
Спасибо, что ты молчишь… (8)
Спасибо, что ты молчишь,
Дыша так тепло и нежно,
Ведь дарит мне эта тишь.
На чувств глубину надежду!
Спасибо, что быть твоей,
Мне с радостью ты позволил,
И сердце мое бьется быстрей,
Никто его не неволил.
Тебя же назвать своим,
Позволила я себе,
И был бы моим великий Рим,
Его подарила б тебе!
Мне клеткою был этот воздух,
С тобой же в нем столько воли,
Я знаю ни рано, ни поздно,
Ты мне не причинишь боли.
Спасибо, что ты молчишь.
И слышно как в сердце пульсирует кровь,
Такой глубиной наполнена тишь,
И ясно без слов, что это любовь!
Так хочеться! (9)
Весна така нестримна й неминуча,
Хочеться одним так стати з нею!
Краплиною тією однією,
Що по вікну в годину ранку котиться.
Так обійняти хочеться весь світ,
Краплину океану взяти у долоні,
Сяйнути зіркою в короні,
На вогкому піску залишити свій слід…
Так хочеться не за дарма прожити,
Залишити хоч щось суттєве після себе,
Й, ковтнувши свіжого повітря,
Пірнути у глибоке небо!
Невже це ти? (10)
Невже це ти? мій лицар мужній,
Із казки, що нагадує дитинство
Вже серце б’ється в ритміці потужній,
Й сказати “ні” мені – банальне свинство!
З тобою бо ділю я різні миті,
Із серця сподівання чисті,
Тоді коли ще руки не помиті,
Дивлюсь у твої очі променисті!
Із серця солодко й так сильно,
Вже рвуться паростки в чекань тиші,
Ще мить, і без вагань так вільно,
Зірветься з вуст вся глибина душі!
***********************************************
Літературний Фестиваль-конкурс
">
