Світлана Потера

Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку — Світлана Потера.

Світлана Миколаївна Потера – поетеса, композитор, співачка, член Асоціації діячів естрадного мистецтва України і Творчого об’єднання «Світлина» Спілки жінок м. Києва, лауреат І-го Міжнародного православного фестивалю авторської пісні «Благодатне Небо» (м. Київ-2007) і XІ Всеукраїнського фестивалю сучасного романсу «Осіннє рандеву» (м. Миргород-2011) в номінації «Кращий композитор фестивалю», дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Православна моя Україна», присвяченого 1020-річчю Хрещення Русі, в номінації «Поезія». Записала і випустила 10 компакт-дисків власних пісень, написаних на вірші відомих українських та російських поетів: «Евангелия сладостные звуки», «Шёл паломник по дороге», «Молитва души», «Зерно добра», «По дорозі добра», «З Різдвом Христовим, Україно», «Воскресіння», «Я хочу музикою стати», «Святорусье», «Прийди в мій дім».

Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку — Світлана Потера.

Учасниця Фестивалю-конкурсу літературного напрямку — Світлана Потера.

«Пухнастий критик» (1)

Кіт, на кличку «Імпресаріо»,
Притулившись на вікні,
Хоче слухати (з’їв сало ж бо!)
Мною створені пісні.

Задоволено примружившись,
Тричі нявкнув: «Починай!»
Потягнувся  й, ледь напружившись,
Перестрибнув на «Фунай».

Звідти погляда закохано
На старенький рояль,
У якому «аха» й «охає»
Хвора на артрит педаль.

І, мабуть, вже й сам дивується
Як навчився удавать,
Що його не вабить вулиця,
Коли сяду я співать.

Що йому мій стиль сподобався,
Мої музика й слова…
Дам ще й «Wiskas» – критик добрий він:
В нього  «варить» голова!

(«Фунай» – це марка відеомагнітофона) 

Неіснуюче озеро (2)

Великі квіти білого латаття,
Пришпилені до кіс очертів,
І ряска, що здається мені платтям
На голубому тілі озера Хотіль…

Це – не метафора, це – так воно насправді,
Я лиш побачила запізно це усе!
Тут ще і досі бродять тіні прадідів,
Рятуючись від колій та шосе.

Тут ще і нині  дихається вільно
Після усіх чорнобильських пожеж.
Час витікає в небеса повільно…
Життю немає ні кінця, ні меж…

Перед Різдвом (3) 

Сором’язливий вечір
Сховався дню за плечі
І, якось несміливо,
Із відти  вигляда.

Він – ніченьки предтеча,
Готуючись до втечі,
Чекає лиш сигналу,
Що прийде Коляда. 

Зійшла зоря вже перша,
З’явився Місяць-вершник,
І снігом сипле щедро
Замріяна зима.

А далеч, обіпершись
На поле,  рік завершить:
Новий спішить у гості,
Старого вже  – нема!

Об’єднуймось! (4)

Моя душа іще в Карпатах,
А я там – ніби й не була!
Схиливши голову на паперть
Твого високого чола,

Примружую лукаво очі
І згадую, як ти колись,
Казав: «Так-так…поїхать хочеш?
Ну, їдь, та тільки вже не злись.»

…А я там бігала босоніж,
Лежала на м’якій траві,
Листи писала всім «на совість»
І вірші бавила нові.

Пила джерельну чисту воду,
Вслухалася у шум смерек
І вірила: з таким народом
Я наберу ще повний глек

Добра і щастя, бо надія –
Хоч як вбивали – не вмира.
На східний й західних нас ділять…
Об’єднуймось! Давно пора.

Могли б… (5)

Могли б на турбазу гайнуть одразу,
Та на турбазі не стало місць.
Ходили б у гори з тобою разом,
Вивчали б шлях до святих обійсть:

Синьої Хмари, розкутого Грому,
Лісу-правителя, дів Блискавиць…
Я б загубила в горах утому,
Ти б назбирав мені диких суниць.

Моєму Обранцю (6)

 

 

 

 

 

 

                              Сподобайся собі
                                 cам
і випроси у долі
                                сан
коронованої особи
                                у палаці  Щастя,
а коли царювання твоє
                                         удасться –
я уподобаю тебе і
                                сама,
бо більшої радості, мабуть,
                                              нема,
як підійти до тебе
                                   ближче,
щоб вклонитися тобі
                                    нижче,
аніж вітрові
                   квіти й трава.

Художниця Осінь (7)

Невтомно шепче падолист…
То – осінь бавиться листками,
Які вогненно зайнялись,
Мов хмиз, у неї під руками.

Та не заплічних справ майстри,
А майстер пензля – візерунком –
Вона сама вже років з три
Підписується під малюнком,

Який нагадує пейзаж,
Що бачу й нині довкруж себе:
В багрянці саду дім, гараж,
А над усім цим – сизе небо.

Слава небесному лону (8)

Затуманилось небо не від дощу,
А від насланих хмар у той світ потойбічний.
І тому я вклоняюся пану Плащу,
І себе віддаю йому в рабство стоїчно.

Буде лити дощем з неба, наче з бадді,
А я краплі ловитиму в човник долоней.
І складатиму оду весняній воді,
І співатиму «Славу» небесному лону.

Як у дитинстві (9)

Вечір на плечі,
А в душу – ніч
Тихо прокралась,
Мов кіт за піч.
І ні шелесне,
І ні гу-гу.
Знов я – Телесик.
Жду Бабу Ягу.

 

Свіжий подих весни (10)

 

 

 

 

 

Ларисі Іванівні Даниленко:

Свіжий подих весни  не буває без вітру.
Вітер все підкида на своєму шляху.
Піднімає угору похилені віти,
Щоб  росли деревця, що зазнали страху

Через ранні морози, хурделиці люті,
Довгі ночі зимові, обкраяні дні…
Бо гілки – то їх крила. Вони – у польоті
Нам махають прощально, мов далекій рідні.

А ми теж їм махаємо.  Тягнемось вгору,
Щоб  злетіти за ними у небо ясне.
Тільки серцю моєму хтось тихо говорить:
«Після зустрічі з небом уже не заснеш».

Концерт для скрипки з оркестром (11)

Які легкі рухи у скрипаля!
З мережива ліній – мереживо звуків
У нас на очах (о, я бачу й здаля!)
Зіткав його геній, меткий, білорукий.

В рухливому танці тендітний смичок,
Немовби вклоняється струнам і пальцям
За звуки, котрі він, зібравши в пучок,
Жбурляє у залу під смокінгів панцир.

І серце, хоч трішечки, та – відтає.
Зриваючи буднів нудних шкаралущу,
Душа випрямляється, з місця встає,
Пригублює звуків вологу цілющу.

***********************************************

Літературний Фестиваль-конкурс

Share This:

One thought on “Світлана Потера

  1. Pingback: Літературний конкурс «Моя країна Небувалих звірів : Сад Любові та Радості»-2014 | ЗОЛОТА ЛІРА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.