Олексій БРЕУС. “ОСТАННЯ КНОПКА”.

Друкуємо розповідь оператора четвертого реактора Олексія Бреуса, за згодою автора, який нажав на останній раз на кнопку, намагаючись зупинити сумнозвісний четвертий реактор на Чорнобильський АЕС.

Олексій Бреус. 1984.

Сьогодні Олексій Бреус – художник, журналіст, письменник і просто хороша людина з активною життєвою позицією, яка знає ціну життю і розуміє її сенс.

Дякуємо автору за довіру!
© Всі авторські права захищено.

Олексій Бреус. «Погибель Чорнобильського Титаніка». Холст, акріл, 2008.

Олексій Бреус

ОСТАННЯ КНОПКА 

Слово про чорнобильських операторів

Весь світ знає про подвиг чорнобильських пожежників, які з перших хвилин ядерної катастрофи виступили проти вогню. Вони були на блоці до 5 – 6 години ранку і не дали вогню перекинутися на інші реактори. Шестеро з пожежників загинули… Атомники – працівники Чорнобильської АЕС – залишалися на зруйнованому блоці до вечора! З них загинули двадцятеро. Що саме вони робили, чому так довго й заради чого вони не лишали свої робочі місця, які перетворилися на пекло?

26 квітня 1986 року – в день аварії на четвертому реакторі – мені, як оператору Чорнобильської АЕС, судилося стати останньою людиною, що натиснула кнопку на ще “живому” пульті управління зруйнованого блока. Це сталося через 14 годин 20 хвилин після вибуху реактора.

Вранці, нічого не знаючи про те, що сталося вночі, я просто приїхав на свою чергову робочу зміну. До зруйнованого ядерного блоку я увійшов через шість годин після вибуху і залишався всередині майже весь день. Пізніше в Чорнобилі через високі рівні радіації дуже часто робоча зміна військових, відряджених спеціалістів та інших ліквідаторів тривала лише кілька хвилин. Але в день аварії атомники, попри смертельні рівні радіації, працювали цілу восьмигодинну зміну або доти, доки могли встояти на ногах.

Увечері того дня, натиснувши останню кнопку на своєму пульті, залишив його назавжди. В тому, що я опинився останнім за пультом атомного блока, немає ні моєї заслуги, ні провини. Просто факт. Але факт, мабуть, історичний. Саме ця мить – натискання останньої кнопки – фактично завершила відчайдушне і жорстоке протистояння атомників власне аварійній ситуації і ознаменувала початок другого етапу катастрофи – ліквідації її наслідків, який триває по сьогодні.

А до того, впродовж неймовірно довгих годин після вибуху реактора атомники намагалися робити й робили те, що крім них не міг зробити ніхто інший – ні пожежники, ні вчені, ні солдати, ні адміністратори чи то партійні чиновники, ні будь-хто ще. Зрештою, можливості, та й сили атомників зійшли нанівець. Остання кнопка підтвердила це: не включився єдиний вцілілий насос, придатний для подачі води до реактора! Після цього втручання операторів в долю четвертого чорнобильського реактора припинилося. Назавжди.

Розповідати лише про себе, про свої дії на аварійному блоці було б, щонайменше, некоректно. Все, що я робив того дня – лише частина спільних дій атомників, які працювали єдиною командою. Одні з них були на блоці під час вибуху і залишилися там, розуміючи необхідність цього, інші прийшли в це пекло трохи згодом. Прийшли свідомо, добровільно і залишалися там стільки, скільки вимагала ситуація.

У операторів-атомників після вибуху реактора було багато роботи! Для нас це була саме робота, наша професійна діяльність, хоча і в надзвичайно складних умовах. Мабуть, не випадково багато хто з атомників одержав потім від радянського уряду поміж інших нагород медаль, яка називається відповідно: “За трудову доблесть”.

Ця розповідь – передусім, про чорнобильських операторів, серед яких довелося бути й мені.

Зупинити…  вимкнути…  усунути…  врятувати…

Після вибуху реактора атомники намагалися протистояти новим загрозам і хоча б якось зменшити згубний вплив того, що вже скоїлося. У цьому була головна суть дій атомників. Основними їхніми завданнями в тій пекельних обставинах були:

  1. загасити вогонь – де з пожежників, а де і самотужки;
  2. усунути неядерні загрози й запобігти новим жертвам, до яких могли спричинити вибух водню, загоряння мастила, обрив електричних дротів тощо;
  3. знайти та врятувати колег, яким самим вже було не в силі самі пересуватися;
  4. розвідати обстановку – стан реактора, будівлі, рівні радіації;
  5. будь що подавати воду до пошкодженого реактора для його охолодження.

Мені довелося брати участь у виконання трьох з п’яти зазначених завдань. Але головним для мене, як і для багатьох інших, було охолодження реактора. Цього вимагали всі операторські інструкції, керівництво Чорнобильської АЕС і навіть чиновники з Москви, які час від часу телефонували на атомну станцію і вимагали, будь що, подавати воду до реактора.

Про кожне із вказаних завдань можна написати книгу. Можна розказати й коротко…

Гасіння вогню

Протидія пожежам для операторів є таким самим обов’язком, як і для пожежників. В операторів заздалегідь розписано, хто, де і що саме має робити у випадку пожежі, вони навчені цьому, можуть впоратися з пожежними рукавами та вогнегасниками, знають, де розташовані протипожежні системи, як вони працюють і як з ними поводитися. Зрештою, воду пожежникам качають теж оператори.

Неядерні загрози

Після вибуху ядерного реактора виникли нові загрози, які могли спричинити до нових жертв. Атомникам треба було запобігти новим вибухам, пожежам, обрушенням будівельних конструкцій, ураженню людей електричним струмом тощо. Мало сказати, що для усунення таких загроз, які походили вже не від реактора, треба було щось зупинити…  відключити…  перекрити…  спорожнити…  видалити…  знеструмити або навпаки – заповнити…  увімкнути…  з’єднати…  Часто за це треба було заплатити життям.

Приміром, з турбінного відділення треба було негайно видалити мастило, щоб воно не зайнялося, оскільки поруч був вогонь. А такого мастила – понад сто тонн у кожному з двох баків, розташованих біля турбін. Оператору достатньо повернути ключа на пульті турбіни, щоб мастило через велику трубу саме вилилося в спеціальну підземну ємність за межами будівлі. Однак через великі руйнації й розірвані дроти зробити це з пульта вже було неможливо.  Тому двоє з операторів пішли в небезпечну зону і зробили все своїми руками. Внаслідок дуже високого опромінення вони загинули, але ціною свого життя унеможливили перетворення четвертого блока на ядерний Везувій.

В іншому випадку треба було видалити водень з електрогенератора. Якби цього не зробити й залишити генератор напризволяще, неминуче б стався потужний вибух водню, який спричинив би до нових руйнацій, нових пожеж, нових жертв (між іншим, попервах саме скупчення водню, щоправда, не в генераторі, а в іншому місці, розглядалося як основна причина вибуху четвертого блока Чорнобильської АЕС). Знову атомники пішли в небезпечну зону і виконали вкрай потрібні рутинні операції, щоб попередити новий вибух. Знов – ціною власного життя.

Рятування постраждалих

Товаришів, які опинилися під завалами, атомники знаходили знесилених, травмованих, з сильним радіаційним забрудненням, і виносили їх на собі. Після цього на плечах і руках рятувальників з’являлися радіаційні опіки, які дають себе знати все подальше життя. Одного з операторів – Валерія Ходемчука – знайти так і не вдалося. Він навіки залишився під уламками реакторного цеху. Сьогодні, коли ми говоримо про чорнобильський “саркофаг”, слід пам’ятати, що це також саркофаг одного з чорнобильських операторів. Всередині будівлі, на стіні між третім і четвертим блоками встановлено меморіальну плиту Валерію Ходемчуку, біля якої не переводяться квіти.

Розвідка обстановки

Розвідку на блоці проводити було вкрай потрібно для прийняття адекватних рішень щодо подальших дій на аварійному блоці та навколо нього. Атомникам доводилося пробиратися до найнебезпечніших місць в різних частинах зруйнованої будівлі та наражатися на всі види загроз, які на них чатували. Часто це було розвідка боєм, тому що обстановка в тій чи іншій частині блока ставала зрозумілішою в результаті не стільки розвідки, скільки самовідданих спроб операторів виконати конкретні дії, необхідні в тій ситуації.

Охолодження реактора

Певне, найтяжчим гріхом для операторів було б залишити реактор без води. Охолодження реактора – святий обов’язок оператора. Не дивно, що навіть в посадовій інструкції старшого інженера управління блоком (СІУБ – моя посада на момент аварії), було записано, що особа, яка обіймає цю посаду, в будь-якій ситуації має забезпечити подачу води в реактор. Така вимога була записана в цьому невеличкому документі з 12 сторінок навіть не зважаючи на те, що посадова інструкція – це не технічний, а адміністративний документ, який визначає необхідний обсяг знань оператора, строки складання іспитів, періодичність медичних перевірок, перелік закріпленого устаткування, стосунки з підлеглими й начальниками тощо.

Не дивно, що чи не основні зусилля в перші години після вибуху реактора були сконцентровані саме на подачі води до реактора. Є різні шляхи подачі води, і оператори спробували всі ті шляхи, які тоді вціліли.

Зробили все, що змогли

Вранці 26 квітня 1986 р. я спочатку прийшов на своє робоче місце – пульт управління четвертого блока. Коли йшов територією станції, переступав через уламки графіту, викинутого вибухом з реактора,  а всередині блока довелось обходити завал на шляху до свого робочого місця. Біля мого пульта рівень радіації становив 800 мікро-Рентген в секунду, що як раз в 1000 (тисячу) разів перевищує допустимий рівень для атомників. Як з’ясувалося перегодом, це було чи не “найчистіше” місце з тих, де того дня мені довелось побувати на четвертому блоці. З ранку разом з трьома колегами – Віктором Смагіним, В’ячеславом Орловим і Аркадієм Усковим – побував у напівзруйнованому і залитому водою приміщенні по сусідству з реактором, де ми вручну намагалися відкрити подачу води до реактора.

Ще з досвіту 26 квітня 1986 р., завдяки зусиллям атомників, не припинялася подача води до реактора. Щоправда, ніхто не мав цілковитої впевненості, що вода доходить до цілі хоча б у невеликій кількості. Через численні пошкодження на трубах та устаткуванні вода тонами виливалася назовні,  стікала вниз і збиралася в підвальних приміщеннях. Пізніше очищення затоплених підвалів стало клопотом для атомників на кілька місяців. А тоді, в день аварії, близько десятої години ранку під водою опинилися важливі електричні вузли, через що було втрачено електроживлення блока. Як наслідок, єдиний насос, який качав воду до реактора, зупинився. Автоматично увімкнулися аварійні джерела електроживлення – три великих дизель-генератори. І насос включився знову.

З ночі до реактора спочатку подавали чисту воду – саме така вода завжди використовується для охолодження реактора. Однак доволі швидко запаси чистої води закінчилися, і невдовзі після 10-ї години ранку насос довелося зупинити. Атомники почали відновлювати запаси води – заповнювати баки водою з річки. З інженерної точки зору – це блюзнірство, але тоді пріоритети вже були інші. У 2011 році, через 25 років після Чорнобиля, під час аварії на японській атомній станції в Фукусімі була схожа ситуація, і японці також використовували ту воду, яка була доступна в тій ситуації – морську. Для заповнення баків річковою водою треба було працювати під самими стінами зруйнованої будівлі чорнобильського реактора. Володимир Бабичев, начальник зміни 3 і 4 блоків, взяв на себе найнебезпечніші операції. В результаті опромінення він переніс гостру променеву хворобу тяжкого ступеня.

Поки баки наповнювалися річковою водою, на пульт управління надходила інформація від операторів-розвідників з усіх куточків блока. В результаті, близько 11 години 26 квітня мій безпосередній керівник, начальник зміни 4-го блока Віктор Смагін віддав команду “Всім залишити четвертий блок!” Це було важке рішення – всупереч вимогам інструкцій та наказам “згори”, визнати подальші дії на зруйнованому блоці недоцільними та нарешті відмовитися від них!

Після команди Віктора Смагіна на пульті залишилися двоє – він сам, як найвищий за рангом оператор на блоці, і я, як другий за рангом. Стан Віктора Смагіна внаслідок переопромінення дедалі гіршав, але він наказав спочатку піти з четвертого блока мені – я пішов на пульт третього блока, і тільки потім Віктор Смагін пішов з блока сам – останнім, як і належить “капітану” “потопаючого корабля”.

Пізніше Віктора Смагіна нагородили Орденом Леніна – найвищою нагородою Радянського Союзу. Але тоді – 26 квітня 1986 року – на московських чиновників його команда аж ніяк не справила враження, і вони й надалі телефонували та вимагали від керівництва атомної станції за будь-яку ціну подавати воду в реактор. Віктор Смагін у дуже тяжкому стані, ледве пересуваючись, пішов до медпункту Чорнобильської АЕС. А я… повернувся на пульт четвертого реактора.

До самого кінця зміни, до тієї самої останньої кнопки, я ще кілька разів приходив на пульт четвертого реактора. Ходив туди сам і був там один – робив потрібні переключення для відновлення подачі води до реактора, вимикав непотрібне устаткування, яке було небезпечне, включав подачу охолоджуючої води для третього блока, контролював, наскільки це тоді було можливо, показання приладів.

Весь час залишався на зв’язку з іншими операторами, з якими робив спільну справу – за вказівками “згори” ми намагалися відновити подачу води до реактора. Майже о четвертій годині вечора, коли річкової води в баках було достатньо, натиснув свою останню кнопку на пульті четвертого блока, яка мала запустити в роботу насос і відновити подачу води до реактора. Але насос не включився. Це був останній вцілілий насос…

Кінець-кінцем, атомники залишили зруйнований блок. З великим втратами, але гідно – вони зробили все, що могли! В епіцентрі ядерної катастрофи їх замінили ліквідатори іншого роду. Вже наступного дня атомну станцію і зону навколо неї “окупували” вчені, будівельники, люди в погонах; з вертольотів на реактор полетіли мішки з піском; населення міста Прип’ять, яке розташоване лише в двох кілометрах від ядерних реакторів, евакуювали за межі 30-кілометрової зони.

Щоправда, операторів залишили в місті – кого на три дні, кого на тиждень, а кого й на довше… Залишився в спорожнілому місті і я.

Тет-а-тет з радіацією

Загальновідомо, що  радіація не має ні смаку, ні кольору, ні запаху, вона невидима, і її неможливо почути. Та все ж таки…  Мені є що згадати про вплив радіації. Маю на увазі не ті наслідки для здоров’я, які виникли з часом, а відчуття в момент опромінення.

Вранці, коли я повернувся за свій пульт з напівзруйнованого приміщення біля реактора, де разом з іншими намагався відкрити подачу води до реактора (схоже, що це було найнебезпечніше місце з тих, де я був того дня), як належить, записав свої дії в оперативний журнал – що робив, де, в який час. Коли глянув на годинник, був дуже вражений, ніскільки викривлене моє внутрішнє сприйняття часу: мені тоді здавалося, що вже середина дня, і біля реактора я був кілька годин. Насправді, як з’ясувалося, був там лише півгодини!

Пізніше мене і, гадаю, не тільки мене, охопило відчуття готовності зробити будь що, якщо це буде потрібно, відчуття піднесеності і якоїсь недоречної урочистості. Через кілька років дізнався, що це була так звана “радіаційна ейфорія” – саме такий стан може викликати висока радіація.

Трохи згодом почуття піднесеності зникло, почало нудити – це вже ознака сильного опромінення. Нудота минула після протиблювотної пігулки з солдатської аптечки в оранжевій коробочці, яку на пульт приніс Сергій Камишний, начальник зміни реакторного цеху, і “пригостив” мене і Віктора Смагіна.

Увечері після зміни, коли я скинув білу операторську уніформу, здивувався, що все тіло набуло красивої бронзової засмаги. Засмаглість зникла через три дні – певне, організм активно боровся з одержаним опроміненням…

Були в той день також сильні почуття, не пов’язані з радіацією. Вранці, коли під’їжджаючи до атомної станції я просто з автобуса побачив зруйнований реактор, перша моя думка була: “Цього не може біти!” Промайнула думка про “братську могилу” – подумалося, що під зруйнованим блоком загинула вся нічна зміна. Мені було абсолютно незрозуміло, навіщо нас сюди привезли, що тут ще можна вдіяти? І вперше в житті я відчув, як піднялося волосся на голові! С тих пір я знаю, що вислів “волосся стає дибки” – то не просто метафора.

Назавжди запам’яталися відчуття, які охопили мене під час одного з приходів на пульт четвертого реактора в другій половині дня 26 квітня: я там – один, неймовірно тихо, бо немає звичного гудіння й вібрації, чутно шурхіт від найменших рухів, чути, як хрустять пластикові бахили; страху – ніякого, поодинокі звуки підсилюють напруження… Нахлинуло почуття досади від непоправності ситуації, від власного безсилля, аж до клубка в горлі…  Треба було докласти зусилля, щоби повернутися від цього стану крайнього відчаю до попереднього настрою та ритму дій. Вдалося…

Незвичайні відчуття й почуття в той день були на задньому плані. На першому місці були професіональні завдання, які треба було виконати будь що.

“Гра” в невіртуальній реальності

Мало зрозуміти, чим цілий день займалися оператори всередині зруйнованого блока, треба ще уявити, в яких умовах вони опинилися. Окрім вогню і радіації було багато інших небезпек. Зокрема, з розірваних труб били струмені розпеченої пари й гаряча радіоактивна вода, які призводили до радіаційних та термічних опіків. Один з атомників – Володимир Шашенок – помер того ж дня саме від опіків. Операторів, мокрих від води й поту, било електричним струмом від розірваних дротів. Дихати доводилося їдким отруйним димом і радіоактивною курявою. Зруйновані будівельні конструкції часто трималися на “чесному слові”, і в окремих місцях доводилося працювати під бетонними брилами, які звисали з даху, хиталися й могли рухнути будь-якої миті. Вночі відразу після вибуху реактора одному з операторів – Юрію Корнєєву – довелося просто тікати від бетонних плит, які одна за одною, як доміно, падали у нього за п’ятами з даху турбінного зала… Юрій Корнєєв утік від бетонних плит, але від радіації не можна було втекти – він переніс гостру променеву хворобу тяжкого ступеня.

Такими стали робочі місця атомників, фактично перетворившись на зону протистояння відразу кільком ворогам з прихованими смертельними пастками.

Після Чорнобиля вже виросло нове покоління, яке про Чорнобиль знає скоріш не з документальних джерел, а по комп’ютерних іграх. Кожного разу, коли навідуюсь в Прип’ять, дивуюсь тому, що завдяки комп’ютерним іграм молоді туристи, які вперше опинилися в порожньому місті, знають його план і безпомилково вказують, де розташовані пошта, басейн, стадіон, школа тощо.

Треба визнати, що порівняння з комп’ютерними іграми – сьогодні не гірший спосіб розповідати про Чорнобиль. Обстановка, у якій опинилися атомники, справді буда дуже схожа на віртуальну реальність теперішніх комп’ютерних ігор. З тією лише різницею, що то була справжня реальність! А у “гравців” не було великого арсеналу зброї – тільки знання та почуття професіонального обов’язку; у них не було кількох життів в запасі й можливості повторити маршрут у випадку невдачі, бо кожен з них мав лише одне єдине життя, яке так легко було втратити. “Гравці” у тій “грі” набирали не віртуальні бали, а справжні Рентгени. І рівні, яких досягали в тій реальності найзавзятіші “гравці”, були зовсім інші: 1-а, 2-а, 3-я або 4-а ступені променевої хвороби. Або вони ставали ангелами – назавжди… Але піти, втекти було не можна, тому що було справді дуже багато роботи, яку треба було зробити, не зважаючи ні на що. 

Набрав свої “бали” і я. За висновком служби дозиметрії Чорнобильської АЕС, моя доза опромінення, яку я одержав у той день, становить 120 бер (або 1,2 Зіверта). За теперішніми українським нормами, доза опромінення операторів АЕС має не перевищувати 2-х бер за рік, норми Радянського Союзу в 1986 році дозволяли опромінення операторів до 5 бер на рік. Абсолютно смертельною вважається доза опромінення 600 бер. Як стверджують медики, доза близько 100 бер призводить до гострої променевої хвороби, але у мене цього грізного діагнозу немає. Чи то мій організм не відреагував на опромінення “як належить”, чи то в 1986 році медики вчасно відреагували на чиновницькі заборони встановлювати діагнози, пов’язані з радіацією.

Після зміни на зруйнованому четвертому блоці ще два дні працював на третьому реакторі – займався його розхолодженням і переведенням у стабільний безпечний стан. Час від часу було чути сильні удари, від яких двигтіла вся будівля – то пілоти-вертолітники почали скидати на четвертий реактор мішки з піском.

Потім, щоб позбавити мене подальшого опромінення, керівництво заборонило мені роботу, пов’язану з радіацією, тобто на блоках. До середини травня залишався “в резерві” в піонерському таборі “Казковий” неподалік від міста Чорнобиль. Саме в цей дитячий табір через три дні після аварії почали, нарешті, евакуювати операторів, оскільки рівні радіації в Прип’яті ставали дедалі гірші й подекуди перевищували 1 Рентген на годину.

З прип’ятського минулого

Місто Прип’ять в чорнобильській історії посідає особливе місце. Не тільки завдяки безпрецедентній евакуації населення, проведеній лише за кілька годин. До аварії саме місто, його середовище, специфічна субкультура певною мірою формували світосприйняття й характери людей, які на зруйнованому ядерному блоці першими пішли назустріч вогню або увійшли всередину темних боксів, наповнених паром, димом та смертю.

До Прип’яті я приїхав в 1982 року як дипломований проектувальник атомних реакторів після закінчення ядерної кафедри Московського технічного університету ім. Баумана, яку очолював академік Ніколай Доллєжаль – головний конструктор першої у світі АЕС і чорнобильських реакторів, людина з дуже цікавою і насиченою біографією, яка прожила 102 роки.

Пам’ятаю, що в Прип’яті привернуло увагу дивне сполучення столичного духу та умиротвореної провінційності – в невеличкому тихому місті не було навіть міських автобусів. А ще щоранку там співав півень! Задовго до аварії я написав:

Півні зранку. Ґвалт собачий.
Світло сяє навкруги.
Поїзда за річкою плачуть…
Прип’ять – мій казенний дім.

Тут автобуси не їздять,
Вранці не бува роси…
Не село, та і не місто,
Ні театру, ні кози!

Очевидно, що у кожного “ліквідатора” – свій Чорнобиль; у кожного мешканця Прип’яті – своя Прип’ять. Не скажу, що місто мені відразу сподобалося, скоріш, навпаки. Втім, тепер ціную свою причетність до життя цього міста, нині збезлюднілого, і мені дорогі прип’ятські сторінки в моїй біографії. Певне, як і більшості колишніх жителів Прип’яті.

Щоб стати за пульт реактора, диплома про вищу ядерну освіту було замало. Чотири роки в Прип’яті – то безперестанне навчання, постійні екзамени, медичні перевірки тощо. Хоча, вистачало часу і на дозвілля – грав на гітарі, складав вірші й пісні, вчив англійську, малював. Коли через кілька місяців після Чорнобиля колишнім мешканцям Прип’яті дозволили забрати з неживого міста дещо з приватних речей, перше, що хотілося вивезти – свої малюнки; передовсім, цикл графічних робіт під назвою “Інші” – портретну галерею персонажів “іншого світу”.

До Прип’яті не дуже цікавився політикою, зокрема, міжнародною. Але в Прип’яті це стало мене цікавити, оскільки про події у світі дізнавався не лише з радянських газет. До моїх рук, мабуть, через недогляд місцевих чиновників, потрапляли огляди зарубіжної преси з грифом “для службового користування”, які тоді готувалися виключно для компартійних функціонерів.

А ще в Прип’яті неабияк захопився історією. Однак, це захоплення не пережило Чорнобиля. Тому що після Чорнобиля на власні очі побачив, як пишеться історія, і просто втратив довіру до того, що можна було прочитати в підручниках. Найбільше мені було не по душі те, що радянська пропагандистська машина писала й говорила про чорнобильських операторів, переклавши всю провину за катастрофу саме на них. Згодом зрозумів, що ця брехня, яку намагалися вписати жирним рядком в історію Чорнобиля, – такий самий об’єкт для дослідження істориків, як і справжні чорнобильські факти. Але тоді мене просто відвернуло від історії.

Почав писати статті для українських газет, але друкували мої матеріали за будь-якими іншими темами, тільки не про Чорнобиль. Пізніше в одній з київських редакцій мені відверто сказали, що “такі теми” заборонено для освітлення в пресі.

Мені й самому, так само, як і іншим операторам, які працювали в перші години після вибуху реактора, через кілька місяців після аварії, в кінці 1986 року довелося підписати папірець з КДБ про нерозголошення великого переліку відомостей про Чорнобиль.

В 1990 році закінчив відділення факультету журналістики для осіб з вищою освітою при Київському державному університеті ім. Т.Шевченка і після цього багато років присвятив журналістиці, висвітлюючи переважно саме проблеми Чорнобиля – технічні, екологічні, соціальні, моральні…

У Прип’яті за рік до катастрофи у мене було весілля. Приїхала наречена Галя – колишня однокурсниця, яка тоді вже три роки працювала в одному з ядерних Конструкторських бюро в Ленінграді. Серед гостей були, звичайно, друзі-оператори, зокрема, Льоня Топтунов, Саша Акімов… Саме Олександр Акімов уночі 26 квітня 1986 року керував зміною операторів на четвертому реакторі, а Леонід Топтунов, маючи на те всі права і підстави, натиснув ту саму кнопку, яка призвела до непередбачуваної поведінки реактор і його вибуху. Обидва загинули через переопромінення і вже не могли відповісти на лавину звинувачень, яка звалилася на чорнобильських операторів, зробивши їх фактично “стрілочниками” та головними винуватцями катастрофи.

Секретна іскра в бензобак

Говорячи про останню кнопку, важливо зазначити, що була ще й інша доленосна кнопка в чорнобильській історії – саме та, натиснення якої й спричинило вибух…

За кілька секунд до вибуху оператор Леонід Топтунов натиснув “червону кнопку” під назвою “АЗ-5”, тобто “Аварійний захист 5-го роду”. Він мав право на це і повинен був це зробити. Ця кнопка – фактично аварійне гальмо реактора, стоп-кран, який має будь-що зупинити реактор, незалежно від будь-яких умов: поломок або несправностей на блоці, кваліфікації оператора, помилкових дій, шторму чи то землетрусу! Саме так має бути спроектована ця кнопка, і цього вимагають норми проектування в ядерній галузі. Мені, як проектанту за освітою, це добре втлумачили, коли ще був студентом. Однак через вади в проекті реактора кнопка, як виявилося, інколи працює “навпаки” – не зупиняє реактор, а розганяє його, аж до вибуху. Що й сталося.

Неправильну роботу кнопки, а точніше, системи аварійної зупинки реактора, яку ця кнопка запускає в дію, цілком можна порівняти з ситуацією, коли водій за кермом тисне на гальма, але, виявляється, що через недоліки в конструкції автомобіля натиснення гальма в деяких випадках дає іскру в бензобак!  Вочевидь, це неминуче призводить до вибуху авто!

У першому пункті підписаного мною в 1986 році переліку відомостей, що не підлягають розголошенню, значилося, що я зобов’язуюся не розголошувати справжні причини Чорнобильської катастрофи! В той час урядова комісія вже завершила розслідування причин катастрофи, і Радянський Союз представив результати цього розслідування в Міжнародне агентство з використання атомної енергії (МАГАТЕ). Не зважаючи на це, суперечки навколо причин Чорнобиля тоді були в самому розпалі, і вимога не розповідати про причини катастрофи здавалася досить дивною. 

Певне, головне, про що я мав мовчати – це про те, що вибух стався через натиснення “червоної кнопки”, яка мала зупинити реактор. Правду кажучи, про це крім фахівців, досі мало хто знає, хоча вже немає ні тодішньої країни (СРСР), ні КДБ, який охороняв її таємниці.

Сьогодні висновки проектантів і операторів здебільшого збігаються у тому, що першопричиною катастрофи стали саме неправильна робота “червоної кнопки” (фізики це називають “кінцевим ефектом реактивності”) та інші недоліки реактора (передовсім, так званий “позитивний паровий ефект реактивності”, а загалом в проекті реактора виявлено понад тридцять порушень правил безпеки!). Але, коли йдеться про винуватців, то думки розходяться. Проектанти вважають, що саме оператори, припустившись помилок, довели реактор до такого стану, коли його проектні недоліки вилізли боком. А оператори переконані, що одержали від конструкторів реактор без гальм, причому, від операторів цю ваду реактора ретельно приховували.

Суперечки між проектантами й операторами про те, хто з них більше винуватий, досі не вщухають. Проте, ці суперечки певною мірою можуть бути виправдані лише з огляду на радянські реалії, коли питання відповідальності в атомній галузі не були врегульовані законодавчо.

Сьогодні і Україна, і Росія, як і інші ядерні країни, мають розвинуте ядерне право – цілу низку законів, які, зокрема, винуватцем ядерних інцидентів, що завдали шкоди населенню, беззаперечно визнають компанію, які експлуатує реактор. Саме на цю компанію повністю покладається відповідальність за безпечну роботу реакторів і за відшкодування завданих збитків, бо саме ця компанія обрала тип реактора, можливо, не найнадійніший, це вона обрала проект атомної станції, місце її розташування, вибрала заводи-виробники устаткування, транспортні компанії, підрядників-будівельників, монтажників, ремонтників тощо. Така норма поширена у світі, щоби не було “розпорошення” відповідальності між усіма організаціями, залученими до проектування, спорудження і роботи атомної станції.

Що до дій операторів в 1986 році, то вони таки не були абсолютно бездоганними. Однак порушення, яких припустилися оператори, на думку багатьох серйозних експертів, до вибуху реактора мають приблизно таке саме відношення, як відсутність аптечки в автомобілі до вибуху бензобака у наведеному вище порівнянні. Тобто ніякого.

Дослідники причин чорнобильської аварії зазначають, що оператори не виконали вимогу інструкцій щодо додержання дозволеної величини одного з параметрів реактора, який називається “оперативний запас реактивності” або ОЗР. Але – і в це важко повірити – у операторів не було приладу для вимірювання цього параметру! Саме так: вимога інструкцій була, а ось приладу – не було. Такий прилад на чорнобильських реакторах встановили лише після аварії, так само, як і на всіх інших таких реакторах в СРСР. До аварії оператори могли замовити розрахунок цього параметру на ЕОМ, результати якого вони одержували лише через 10-20 хвилин, що аж ніяк не відповідало вимогам щодо оперативного контролю за станом реактора. Причому, розрахунок був не точний, оскільки програма ЕОМ враховувала не всі показники поточного стану реактора, і, як наслідок, розрахована величина ОЗР завжди була менша від справжньої величини цього параметру.

Не було до аварії і сигналізації, яка б могла попередити операторів про неприпустиме відхилення цього параметру, не було й автоматичного захисту, який би сам зупинив реактор, як це відбувається під час небезпечної зміни інших важливих показників реактора. На жаль, проектувальники не запланували жодних технічних засобів захисту від такої аварії, і лише “на словах переказали” операторам свої застереження. Однак, спиратись у забезпеченні безпеці реактора на суто організаційні заходи без застосування технічних або інженерних засобів – це злочин. Такій підхід суперечить нормам проектування в ядерній галузі, які використовують у всьому світові. 

Крім того, тлумачення сенсу “оперативного запасу реактивності” та його важливості до і після аварії було абсолютно різним: лише після аварії 1986 року проектанти почали готовити про можливість вибуху реактора при зменшенні цього параметру, хоча до аварії про це анітрохи не йшлося – тоді вони говорили лише про можливі ускладнення в управлінні реактором. Інакше кажучи, проектанти не тільки не вважали за потрібне встановити прилад для контролю цього параметру, але ще фактично ввели операторів в оману стосовно важливості цього показника. Причина – недоречна секретність в радянські часи, через яку вади в конструкції реактора тримали в секреті навіть від операторів, які ним управляли.

А взагалі, сумнівність звинувачень н адресу персоналу ЧАЕС можна показати, навіть не занурюючись у конструкцію реактора та його характеристики, а спираючись лише на хибну логіку дій тодішньої влади. Влітку 1986-го року було завершене офіційне розслідування, яке причиною катастрофи визнало помилки персоналу; одразу після цього фахівців-атомників примусили підписати зобов’язання щодо нерозголошення відомостей, які “розкривають справжні причини” Чорнобиля (рос. – “раскрывают истинные причины”).  Це однозначно свідчить про те, що причини, вказані офіційною комісією (тобто помилки персоналу), не є істинними! А простіше кажучи, висновки урядової комісії 1986 року є помилковими або, правильніше було б сказати, брехливими.

Як це не дивно, згодом були засекречені нові вади чорнобильських реакторів, які з’явилися в результаті… вдосконалення реакторів уже після катастрофи! Річ у тім, що в 1986 році всі такі реактори були зупинені, аби усунути, де це можливо, їх проекті недоліки. Було виконано велику серйозну роботу, завдяки якій, зокрема, була значно збільшена швидкість аварійної зупинки реактора, був поліпшений алгоритм його управління, змінена конструкція елементів управління реактора (стержнів), принципово змінена “начинка” самого реактора тощо. Через кілька місяців, коли модернізовані реактори відновили роботу, вчені, проектанти та чиновники від енергетики ретельно дослідили, що ж цього вийшло, тобто що ж дала модернізація реакторів. В червні 1987 року результати досліджень зібрали у пухкому звіті.

В документі, зокрема, зазначено, що першопричина аварії на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС – “можливість локального виникнення некерованої самопідтримуваної ланцюгової реакції”, а причина, через яку така катастрофічна ситуація може стати реальністю “обумовлена недостатньою точністю, чутливістю і повнотою локального контролю параметрів і, відповідно, неадекватними можливостями для управління ними”. Простіше кажучи, реактор міг ставати неслухняним, сам собою розганятися, на додаток, дієвих засобів для його угамування, якими могли б скористатися оператори, просто не було. Чесно і відверто!

Автори звіту також відверто написали, що після модернізації чорнобильські реактори, як і раніше, інколи можуть ставати некерованими. А за деякими параметрами, як зазначено у звіті, реактори стали навіть гіршими, ніж були до модернізації! Приміром, можливі ситуації, коли в одній частині реактора ланцюгова реакція посилюється, а в іншій в той самий час – зменшується, тобто замість одного реактора фактично утворюється два окремих, що неймовірно ускладнює управління процесами в реакторі й створює небезпеку його переходу в некерований стан. В документі зроблено висновок: “не можна стверджувати, що ядерна безпека реактора на сьогодні забезпечується у всіх випадках”. Іншими словами, не можна гарантувати, що реактор завжди буде слухняним. І що ж зробила влада? Реактори не стали зупиняти для усунення нових недоліків, а документ просто засекретили. І це – через рік після Чорнобиля!

Животворящий “Стронцій-90”

Добре розумію і проектантів, дякуючи своїй освіті, і операторів, оскільки й сам працював за пультом ядерного блока. Тривала праця журналістом дала змогу подивитися на проблему зі сторони й неупереджено. В підсумку, більше схиляюся на бік операторів.

Однак, з часом дійшов до переконання, що копирсання лише в технічних причинах Чорнобиля – дорога в тупик, бо справжні причини катастрофи лежать в моральній площині. А найстрашніші наслідки цієї катастрофи – гуманітарні.

Основна причина Чорнобиля – дисбаланс між високими технологіями, які людство прагне опанувати, і рівнем духовності людей. В давнину казали: пізнання речей не повинно випереджати пізнання справедливості. Це – загальнолюдська проблема, і її першопричина не тільки в особливостях тодішньої радянської ментальності. Катастрофа в Фукусімі підтверджує це.

Однодумців в цьому плані знайшов через кілька років після Чорнобиля в київській арт-групі “Стронцій-90”, яку в 1990 році створив художник Валерій Голейко. Всі учасники групи не байдужі до проблем Чорнобиля, хоча не акцентуються виключно на чорнобильській тематиці. Приєднався до групи, оскільки її ідеологія виявилася дуже близька до моїх поглядів: сповідування екології навколишнього середовища та духовної екології, гуманізм, верховенство гармонії в живопису. Виставки й акції групи за змістом завжди не лише мистецькі, але й екологічні, соціальні чи то гуманістичні.

Учасники групи, усвідомлюючи моральні першопричини Чорнобиля, впевнені, що своєю творчістю додають у світ гармонії та у такий спосіб хоча б трохи сприяють зціленню свідомості людей від моральних перекручень і допомагають усуненню моральних проблем, які й призвели до Чорнобиля та можуть спричинити нові техногенні катастрофи.

2013 р.

В основі цих коротких записок – розповіді під час зустрічей з відвідувачами Національного музею “Чорнобиль” в Києві. Здебільшого слухачів цікавить особистий чорнобильський досвід ліквідатора. Але з часом я переконався, що спиратися лише на спогади про власні дії та переживання – не зовсім правильно. Мої дії в Чорнобилі в перші години після вибуху реактора були лише часткою тих спільних зусиль багатьох людей, які намагалися впоратися з ситуацією, в якій людство опинилося чи не вперше в своїй історії. Розповідь про власні дії без врахування загального контексту може призвести до викривленого розуміння того, що відбувалося в Чорнобилі.

Тому ці записки – це не лише спогади про своє минуле, яке неабияк зачепило Чорнобилем. Спираючись на особистий досвід, фахові знання, власні журналістські дослідження, я наважився на деякі узагальнення і висновки, ділюся своїм осмисленням Чорнобиля як явища.

Навмисно уникаю спеціальних термінів, які для більшості читачів не пояснюють, а лише ускладнюють розуміння проблем Чорнобиля, зокрема, тих фізичних процесів, які передували вибуху. Можна знайти безліч публікацій такого ґатунку, які, однак, зрозумілі лише фахівцям. Більшість людей сприймає світ, і Чорнобиль зокрема, виходячи з власного досвіду та знань, здебільшого, зовсім не фахових (не ядерних). А для молодих людей, які про Чорнобиль знають скоріш не з документальних матеріалів, а з комп’ютерних ігор, і розповідати про катастрофу краще мовою, яку їм не тільки легше зрозуміти, але й цікавіше сприймати.

Не ставив за мету викласти всю хронологічну послідовність Чорнобильських подій. Знов таки, про це вже багато написано. Та і в мене є записки, де я по хвилинах розписую свої дії в день аварії. А ця розповідь, хоч вона і з “рваною” хронологією, не обмежується власне Чорнобильською аварією. Щось було до неї, щось – після. І це важливо. Життя триває…

Прошел ли ты уроки Чернобыля? Остров Надежды
Галина Бреус

Share This:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.