Український поет – Микола Шпак

11 вересня 2019 року в Україні традиційно відкривається День Тата з метою привернення уваги суспільства до важливої сімейної місії батьківства у царині передачі надбань культури від покоління до покоління.

Прикладом є життєвий взірець навіки 33-річного Тата, українського поета і оборонця Україии від її нищителів – Миколи Шпака, ім’я якого носить вулиця, де розташовано Інститут проблем реєстрації інформації Національної академії наук України.

журнал “Вітчизна”
№5-6, 2005 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»

МИКОЛА ШПАК
(1909 – 1942)

Микола Іванович Шпак /Шпаковський/ народився 23 лютого 1909 року в селі Липки Попільнянського району на Житомирщині у селянській родині. Батько майбутнього поета був незаможником, садівником. Навчався Микола Шпак у Київському сільськогосподарському інституті та в Запорізькому інституті профосвіти.
Перші публікації віршів з’являються 1928 року. Разом з Ю. Костюком М. Шпак працював на Запоріжжі над утворенням міжрайонної групи «Молодняка» Запоріжжя-Дніпрельстан. Належав також певний час до літературної організації «Лочаф». Працював у редакціях газет.
До Великої Вітчизняної війни вийшли друком збірки поезій М. Шпака: «Наркому рапорт» /1933/, «В дорозі» /1934/, «Моя любов» /1936/, «Багатство» /1938/, «Сила земна» /1940/. Працює письменник і в дитячій літературі: «Казка про горе, потоплене в морі», «Сон Захарка», «Казка про лютого царя і мудру вдову»; пробує перо також у прозовому жанрі та вдосконалює власну художню стилістику, у царині художнього перекладу (перекладає твори В. Маяковського, М. Огарьова, О. Полєжаева, К. Хетагурова та ін.).
З самого початку Великої Вітчизняної війни М. Шпак виступав по радіо, з кореспонденціями у пресі. Крім того, він бере безпосередню участь у боях на підступах до Києва, де потрапляє в оточення, сумним наслідком якого були полон і концтабір. Після втечі М. Шпак про¬бирається в окупований Київ, а звідти на рідну Житомирщину, де організовує підпільну групу опору і на її основі партизанський загін «За свободу». Після масової кривавої розправи фашистів з населенням у квітні 1942 року в рідних Липках М. Шпак клянеться до останнього подиху боротися проти окупантів. Поет сподівається ва встановлення зв’язку з київським підпіллям, проте, виданий поліцаєм, він був схоплений гестапівцями. 19 червня 1942 року Миколу Шпака було страчено фашистським гестапо.
По емерт! письменника виходили його вибрані твори у таких виданнях: «Поезії» /1946/, «Жита красуються» /1947/, «Вибрані поезії» /1950,1952,1956,1967,1979/.

ІЗ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ
«НАРКОМУ РАПОРТ»
1933 р.

ПОХІД

З розбитих шляхів
на привали нічні
Котився відгомін
пісень голосних.
І тіло зажате
в гарячих тисках.
Роз’їжджений слід
підошов на пісках.
Здавалося, сонце,
і вітер, і ліс
Вдяглися у куряву
яд-завіс.
Разюче ж повітря,
солоне, як піт,
Стискало легені,
мов діяв іприт.
Ішли батальйони,
бригади ішли
По вогкій, родючій
від праці землі.
Озброєний добре
був кожний боєць, –
Гвинтівка, лопата,
а то й топірець.
Збоку баклага
і протигаз,
Пояс широкий
скріпив патронташ.
Скатка шинельна
з плечей звиса,
Затягнутий тренчик,
мов чорна коса.
Зодягнутий хвацько ж
кожний боєць,
Шнурок до шнурочка,
кінець в ремінець.
Чота у чоту
переднім услід.
І пісня із ними
іде у похід.
…Дорога далека,
походи тяжкі,
Тяглись батареї,
піхоти полки.
Лунали далеко
в просторах німих
І ковані кроки,
і кований сміх.
І кидав накази
юнак-командир:
– Нажати на ногу!
Зрівняти ряди! –
Зустрінуть полки ці
найближчими днями
Сили ворожі
страшними боями.
Багато із них
не вернеться назад,
Та буде країна
зростать, мов гроза.
Дорога далека,
походи тяжкі.
Тяглись батареї,
піхоти полки…
У кожному кроці
і в кожному нерві
Несли,
як до бою,
завзяття
маневрів.
1932 р.

ІЗ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ
«ЖИТА КРАСУЮТЬСЯ»
1941 р.

ЖИТА

Жита красуються, землі вклоняються,
Єдвабом криють даль, переливаються
Отак, як хвилі в синім морі;
Отак, як піски на просторі,
Вітрами зрушені, пересипаються, –
Ніколи їх краси не зрозуміть,
Якщо душею їх не полюбить!

СВІТАННЯ

Укрийте мене, укрийте:
Я – ніч стара.
Нездужаю.
П. Тичина

Поклавши голову на груди Степу,
Скорботна мати Ніч ще досипає
І наганяє тишею сонливість
На Місяця – свого синка ясного;
А він все бавиться; дивись! заплакав.
І зорі – сльози Місяця – із неба
На неї, матір Ніч, вогнем спадають!
Вона стурбовано встає, простує
Житами-росами, садами, лісом,
Бере його на руки, – звеселився! –
І пеленає хмарками, і ніжно
Несе за небосхил: свіжіє вітер,
Туман мережаний услід за нею
Понад пониззям іздійма.
Світає.

З ОСТАННЬОЇ ЗБІРКИ
ДО ЗБРОЇ!
1941 – 1942 рр.

ДО ЗБРОЇ!

Піднімайсь, народ! До зброї!
Враз позбудемось лихої
Долі рабської, тюрми!
Піднімайсь, народ, з пітьми!

Хто не любить з нас свободи!
Чи де є такі народи
На великій всій землі,
Щоб не йшли до неї в млі!

Всі народи йдуть до волі,
Що в ясному видноколі
Промениться повсякчас
І ріднить, братає нас.

Не життя без неї люду.
Це вона серця нам будить,
Як весняне сонце грунт.
І надії знов ростуть.

Нам свобода, воля краю
Над усе дорожчі, знаю.
Ми їх любим, як один,
Так, як матір любить син.

Вічно скніти, бути битим
За свій труд чекать, просити
Ласки в німця, похвальби!
Хай це чинять лиш раби!

Хто за німця, той не любить
Більше краю, злодій губить
Щастя радісних країн –
Гірш тварини, зрадник він!

Німці б’ють нас батогами,
Розправляються із нами…
Що ж, умремо у бою,
Ніж знеславим юнь свою!

До свободи! До свободи!
Уставайте, скуті, горді,
Із мечами у руках,
Ворогам усім на страх!

Уставай, народе мій,
На побідний з німцем бій!

31. І. 1942 р. с. Липки

НІМЕЦЬКА КУЛЬТУРА

Ми крутимо жорна, як люди первісні,
Щоденно я чую розмови зловісні:
Коли б його терло отак по кістках
За те, що примусив тримати в руках
Ці жорна голодні, ці жорна камінні.
Їх крутимо, скорбні, їх крутимо, гнівні,
Невже це культура, невже це прогрес!
Томися у поті, купайсь в ньому весь.
Мабуть, це культура, німецька культура.
Ой хитра культура, для німців не дура. –
Лежить хліб в коморі – закрити млини,
Забрать його краще, – мудрують пани, –
Бо скільки то дядько намеле на жорнах!
Культура німецька, культура проворна!
Так «визволив» Гітлер вкраїнських синів
Від клопоту зайвого, бач, від млинів.
Ще вділить він поля, наріже на спині,
Щоб краще жилося йому на Вкраїні.
Ще й «визволить» дума від всього і всіх,
Голодним – щоб сльози, а Гітлеру – сміх.
Він хоче з торбами по лісу, по полю
Пустити шукать нас жебрацькую долю.
Він хоче із рідної хати в степи
Нас вигнати, клятий, віднять їх собі.
Та тільки ми злісно вже крутимо жорна, –
Культура німецька, культура проворна!

7. ІІІ. 1942 р. с. Липки

Я ЛЮБЛЮ

Я до всього вас ревную,
Спокій цим собі руйную,
Люба, дорога.

Я ревную і до сонця,
Що крізь схилене віконце
Пестить коси вам.

Я ревную і до вітру,
Він розносить вість по світу,
Як цілує вас.

Я ревную і за погляд,
Бо до інших він не строгий,
Погляд дорогий.

Я ревную геть до всього,
Що для вас є дорогого,
Так вас полюбив.

Я хотів би цвітом бути,
Щоб весь біль мені відчути,
Як зірвете ви!

4. ІІІ. 1942 р. с. Липки

ЧИ СМІЄМО?

Таке п’янке кохання!
Кохатися ж не смієм,
Любов в серцях лелієм
Від рання і до рання.
Чого в чуттях бунтуєм?
Іде війна навколо,
Але в душі не голо.
Любов – як сад, квітує.
Любов із боротьбою –
Подруги нерозлучні.
Ми мріємо, як учні,
Побратися з тобою,
Зійтись, як переможем,
Як ворога здолаєм,
Ми так цього бажаєм,
Що й розказать не можем!

Таке п’янке кохання, –
Кохатися не смієм!
Хто любить в це світання,
Той воювати вміє!

7. V. 1942 р.

БАЖАННЯ

Ти так хотіла сина,
Похожого на мене,
Щоб він, кохана Зіна,
Тобі казав би: нене.
І ссав тугі б він груди,
Що цілував їх тато…
Ой скільки діти будять
Чуттів в серцях багато…
Ти так його хотіла
І разом з тим боялась,
Голубка сизокрила,
Тому цього не сталось.
А то б він ріс, тривожив
І радував би матір,
Такий на мене схожий,
Моїм ім’ям назватий.
Ходив би він до школи,
Співав би пісню волі,
Що воїн, я, Микола,
Складав у лісі, в полі.
Я в братській буду, Зіна,
Лежати поміж кленів…
Ти так хотіла сина,
Похожого на мене.

10. V. 1942 р. В Х-ському лісі

МЕНЕ НЕМА

Мене нема.
Поцілунком прикрила,
Ніби квітами, обсипала мила.

Мене нема.
Наді мною сосни сиві
І очі рідні в їхній зливі.

Мене нема.
Бо соловей співає,
Спокійно трелі розсипає.

Мене нема.
Бо тиша скрізь довкола,
Що бурі родить біля мола.

Мене нема.
Нема! Казати годі!
У буревій у дні свободи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

10. V. 1942 р.
До змісту журналу “Вітчизна” №5-6, 2005 р.

Share This:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Лимит времени истёк. Пожалуйста, перезагрузите CAPTCHA.